Роман «Порт Житана» я написав у 2020 р. Роман був тепло прийнятий читачами та критиками. Книга вийшла до фіналу конкурсу ВВС Україна «Краща книга року». Це пригодницько-детективний роман про сучасний арт-ринок, про таємничу долю художника-емігранта Марка Мазура, про долю його картин. Головний герой роману, мистецтвознавець Сергій разом із колегою Олівією зі Швейцарії розкривають усі таємниці Марка та його творчої спадщини.
Мистецтво в обіймах олігархів рецензія Ігор Котик про: Олесь Ільченко, «Порт Житана», роман. Чернівці: Меридіан Черновіц, 2020.
Як відомо, найбільшими шанувальниками мистецтва є люди заможні, ті, що їх шанобливо називаємо олігархами. Чомусь мені здавалося, що олігархи – то серйозні дядьки, які грошей на вітер не кидають, а вирішують глобальні питання індустріалізації чи аграрного виробництва, контролюють популярні медіаресурси і формують політичну мапу, а виявляється, що олігархи – це ті, котрі до глибини своїх мільйонних чи й мільярдних покладів у банках (не плутати зі слоїками) розуміють сенс кількох квадратних метрів покритих фарбою полотен Марка Ротка чи Барнетт Ньюман. Якби йшлося про Сальвадора Далі чи Івана Марчука з його пльонтанізмами, це ще можна було б збагнути, а то ж – ні форми, ні композиції… Роман Олеся Ільченка «Порт Житана» (з наголосом на останньому складі) не має стосунку ні до М. Ротка, ні до Б. Ньюмана. Зате він має стосунок до теми мистецтва в олігархізованому світі. Йдеться про українських та російських товстосумів і їхню боротьбу за мистецькі цінності. Час романної дії охоплює майже столітній період від закінчення Першої світової війни і до Революції гідности. Географія книжки теж доволі розлога, хоча переважно події відбуваються в Парижі та Женеві. Простір роману густо маркований мистецько-історичними топосами, що є певною заманкою для читача, зацікавленого європейськими маршрутами українських художників періоду міжвоєння, зв’язками з паризькою богемою. Ось Олександр Архипенко готує каву і прогнозує загострення на політичній мапі Європи. Ось Сергій Лифар зізнається у колі друзів, що водив Гітлера приміщенням паризької опери. А ось співачка й актриса Сюзі Солідор, яку називали найпортретованішою жінкою свого часу, кохається з українським художником Марком Мазуром – одним із головних героїв цієї книжки. Про останнього ви могли досі не чути – це образ, створений на основі біографій українських митців міжвоєнної еміграції. Сюжетні лінії Мазура та його оточення і, з другого боку, олігархів, артдилерів та співробітників фірм сумнівного призначення періоду президентства Януковича переплітаються у точці пошуку творчої спадщини художника. А оскільки найбільшими поціновувачами мистецтва є самі знаєте хто, то і засоби для вгамування своїх не зовсім естетичних запитів вони вибирають відповідно до міри особистого цинізму і здатности уникати кримінальної відповідальности. Олесь Ільченко, який близько десяти років мешкає у Швейцарії, вже достатньо обжився, щоб його герої не почувалися насильно закинутими авторською фантазією серед ландшафтів Женеви, Парижа, Ніцци чи Монако. Монако, яким його побачив Ільченко, – аж ніяк не схоже на те, що я міг собі уявити як Європу, дивлячись з вікон у бік Янівського цвинтаря: “… Коли пробіжишся магазинами, то зустрінеш добру половину коханок, дружин і дочок чоловіків із російського й українського списків Forbes. … В усіх бутіках біля кас стоять пакети, готові до надсилання за вказаними адресами, і на всіх пришпилені папірці з російськими прізвищами!”(с. 140). Та й Ніцца не зовсім така, як я собі уявляв, дивлячись з вікна на захід, у бік “тридцятки”. На тамтешньому клубному танцмайданчику танцюють… ні, не міліцейські пари, як у вірші Віктора Недоступа, проспіваному «Мертвим Півнем», а – гареми фарбованих блондинок з череватими мільйонерами, бандитами й спортсменами, і бачиться їм земля в ілюмінаторі, і сниться їм, як свідчить їхнє колективне волання під супровід шарманки, “нє рокат касмадрома, нє ета лєдяная сінєва, а снітса нам трава, трава у дома, зєльоная, зєльоная трава…”(с. 144). Що ж би то були за вечірки без трави у Ніцці. Але передовсім «Порт Житана» – це роман про долі мистецьких творів та людей, котрі їх зберігають, шукають, замовляють, в олігархізованому світі. Важлива тема з подекуди дуже навіть дражливими сюжетними ниточками, що ведуть вглиб того неосяжного краю, де так люблять співати про землю в ілюмінаторі. Читатимете – зверніть особливу увагу на згадочки про Геленджик, пригадайте, хто такий Асланбек Андарбекович. Такі деталі не повинні залишатися непоміченими. Роман читається дуже добре, принаймні якщо ви не проти детективного жанру з його динамічним сюжетом, пошуком картин і пошуком убивць, подвійною крадіжкою і т.д. Читабельности книжці додає мистецька аура періоду двадцятих – сорокових. Завдяки образові Зої Назар (Сотковської), інспірованому художницею Зоєю Лісовською-Нижанківською, вдалося поєднати минуле і сучасне, оприявнити невідоме. І не так важливо, чи справді існував художник Марко Мазур, котрого французи називали Мазюр (очевидно, з наголосом на останньому складі), як те, що українське мистецтво все ще неналежно поціноване у світі – величезні пласти мистецької спадщини були викреслені з історії через російські репресії стосовно творчої інтелігенції, а до багатьох інших українських художників приклеєно лейбу росіянин. А втім, чого дивуватися, що російський мільярдер, громадянин Кіпру, власник футбольного клубу «Монако», скандально відомий своєю суперуспішною риболовлею в артбізнесі (на одній лише картині Леонардо да Вінчі розбагатів на понад 320 мільйонів доларів – про це масово писала західна преса), запитує українського артдилера, що представився збирачем колекції українського авангарду: а хіба такий є? Адже ми самі мало знаємо українське мистецтво, і не тільки образотворче, а загалом. Художня вправність Ільченка відчувається буквально з першого речення, хоча воно трохи оманливе своєю поетичністю, бо загальна тональність книжки більш приземлена (літаки, що йдуть на посадку вже наприкінці першої сторінки, – чи не про це сигналізують?). Мистецтво як світовідчуття, мистецтво як продукт людської діяльности і мистецтво як товар – сходинки, по яких ми дуже швидко спускаємося, аби мати справу в романі з тим третім рівнем. Але й там є свої фішки, що надають сюжетові продуманого естетського вигляду. Симетрії, в рамках якої сюжетні лінії перегукуються спільними мотивами. Якщо центральний персонаж сюжетної лінії з двотисячних артдилер Сергій Коваленко наприкінці третього розділу планує на 2010 рік поїздку по Європі, то на початку четвертого розділу, події в якому датовані 1920 роком, персонажі масово емігрують з окупованої більшовиками України на Захід. Любовні романи Коваленка і Мазура на чужині, їхні поїздки з коханими до Італії, передчасні пологи в їхніх дружин, повернення до Женеви йдуть, так би мовити, нога в ногу. Хоча часова дистанція – понад пів століття, контекст – інакший, тож зрештою виникають і цілком контрапунктні ходи: коли для одного настане час втрат (раптовий розрив з Селін Дюпон), то для другого відкриється нова перспектива (початок роману з Меган Вілсон); один повернеться в Україну, інший виїде за океан. Симетрія обрамлює текст Олеся Ільченка: розмова артдилера та галеристки Олівії на початку і вкінці; завершення основного етапу національно-визвольної боротьби наприкінці 1920 року – входження в основну фазу Революції гідности у лютому 2014 року. Думаю, що цей роман Олеся Ільченка викличе не менший інтерес, ніж його «Місто з химерами». Елегантно побудований на інтризі сюжет, доведений до логічного завершення, українське мистецтво в Парижі й Женеві, кілька любовних історій і нарешті жорстока боротьба олігархічних структур, пов’язаних з державною владою в Україні й Росії, – хіба цього мало? https://zbruc.eu/node/102077